«Бабахнуло так, що будинок затрусився… З тих пір ми почали спускатися в підвал і ховатися від тих бомбардувань», – пригадує переселенка з Коростеня, яка нині оселилася в Луцькій громаді.
Марія Ракитська в рідному селі Сімаківка, що в Житомирської області, працювала вчителем, а згодом директором школи. У 1994 році мусила вийти на пенсію, адже потрібно було доглядати чоловіка, у якого трапився інсульт. Жінка опікувалася ним вісім років, до його смерті у 2002 році, ідеться в сюжеті ТРК «Аверс».
«Потім у мене помер син. Пізніше поїхав на заробітки й зник другий син. Я лишилася одна. Попросилася, аби мене взяла під свою опіку держава, в державний заклад. Я найменша в сім’ї. Усі брати та сестри вже пішли з життя. Я опинилася в Коростенському геріатричному пансіонаті…
Звичайно, мені дуже важко, але багатьом людям зараз ще тяжче. Багато хто губить життя, і житло, і все, що нажив, на цій клятій війні. Ніхто не думав, що росіяни стануть такими злими ворогами. Мій син одружився в Росії. Нині там живуть мої невістка та двоє онуків (внучці – 25 років, онуку – 18). Дуже боюся, аби внука не забрали на війну. Нещодавно невістка дзвонила і сказала, що вони зроблять усе, аби він не пішов воювати», – розповідає жінка.
Як зізнається, нині переживає за всіх українців та за Україну, а також вдячна за те, що навіть у такий тяжкий час, вона має де жити і що їсти.
Після початку повномасштабної війни усіх мешканців Коростенського геріатричного пансіонату для ветеранів війни та праці евакуювали на Волинь.
«Пам’ятаю: бабахнуло так, що будинок затрусився. І таке зарево у вікнах. Ми всі дуже злякалися. З тих пір почали спускатися в підвал, ховатися від тих бомбардувань. І ракети летіли на Коростень, і літаки бомбардували… Але, слава Богу, в пансіонаті ніхто не загинув через війну. Помирали від хвороб, у зв’язку з віком, але не через війну. Це було б ще більш боляче…
Найстрашніше навіть не бомбардування. Дуже тяжко було психологічно: не встигли навіть вийти з підвалу, а знову тривога. Ховалися як могли.
Із 24 лютого до 28 березня ми були у своєму пансіонаті. Потім нас вивезли на Волинь. Ми дуже плакали, бо не хотіли їхати. Дуже вдячні, що тут нас зустріли як рідних і піклуються про нас як про рідних», – говорить Марія Ракитська.
Вона пригадує, як дізналася про перших загиблих цивільних мешканців і військових територіальної оборони, яких було розстріляно на блокпостах.
«Мені принесли радіоприймач і я слухаю новини. Переживаю за всіх. Надіюся, що наші хлопці, наші залізні хлопці, вистоять…
Незважаючи на те, скільки тобі років, яке в тебе здоров’я, тобі потрібно починати все спочатку, будувати заново своє життя. Сподіваюся, що наша держава не залишить наших людей у біді і наші герої вистоять. Дуже хотілося б допомогти їм хоча б чимось. Але чим ми можемо допомогти?» – не стримує сліз жінка.
Вона щиро вірить, що українці переможуть і зможуть відбудувати свою країну, аби та – на зло ворогам – стала ще кращою, ніж була.