“Прізвище моє Чорноморець, ось тільки на Азовському морі служу”, — говорив півтора року тому під час інтерв’ю Олег Чорноморець неподалік тимчасово окупованої Горлівки. 55-річний майор командував артилерією у 503 окремому батальйоні морської піхоти. Пред цим були Слов’янськ, Донецький аеропорт. На початку березня у бою на Маріупольському напрямку Олег Чорноморець загинув. Яким був “бог війни” (так називають артилеристів), згадує Анастасія Федченко, журналістка Суспільного.
Міцний, лукаво примружений і мудрий. Таке враження справив на мене Чорноморець. Після Хмельницького вищого артилерійського училища командував самохідною артилерійською батареєю калібру 122 мм — “Гвоздиками” у Німеччині. Там народилась і його старша донька. За три з половиною роки служби звільнився, працював на залізниці в Коростені на Житомирщині.
Потім старшого лейтенанта запасу Олега Чорноморця викликали на десятиденні збори до 95-ї тоді аеромобільної бригади. За кілька місяців навіть відправляли звільнятися, бо батько трьох дітей. Однак він так і залишився у війську.
В інтерв’ю для “Новинарні” він розповідав мені про перший обстріл біля Семенівки, що перед в’їздом у Слов’янськ, про те, як отримав завдяки зв’язкам зброю, якої не мало бути в мінометній батареї. І казав, що завдяки міномету тримали восьмий блокпост. І почувалися богами війни.
А в грудні 2014 у нього була зухвала операція біля Донецького летовища. Чорноморець тоді командував батареєю “Гвоздик” — САУ калібру 122 мм. Батарея була привидом: кочували, жили в полях, заправлялися паливом і боєприпасами за попередньою домовленістю: їм вказували точку, вони приїжджали заправитися і їхали далі. Єдина умова — постійно бути на зв’язку і відкривати вогонь по цілі у вказаний час. Офіцер ностальгійно казав: таке було можливим тільки в 2014-му.
Аж ось начальник артилерії АТО передав наказ Муженка. Потрібно було вибити з цокольного поверху нового терміналу росіян. “Задум був який? Під’їхати впритул на самохідці і напівпрямою наводкою вистрелити у вікно першого поверху, щоб розбити цоколь. Це була утопія, якщо дивитися з боку науки і бойових статутів, це було самогубство, але накази треба виконувати. Ми мали тихенько проїхати, це було дуже смішно, бо ну як тихенько можна проїхати на самохідці, а з іншого боку, дуже страшно”, — розповідав Олег.
Зрештою їм усе вдалося. І таку авантюру вони робили двічі! У те ж вікно. І всі снаряди влучили в ціль.
Інтенсивність вогню була така, що троє заряджаючих угоріли від порохових газів. Людина говорить нерозбірливо, плаче, ані ходити, ані повзти не може або й узагалі непритомніє. “Я перед цим проконсультувався з лікарями, скільки в мене часу. Сказали, що якщо за 40 хвилин встигну довезти до реанімації у Костянтинівку, вони в принципі одужають. А якщо ні, у мозку відбуваються незворотні процеси, і людина гине”. Чорноморцю довезти їх вдалося: “Вони не повернулися в батарею. Стали цивільними. Але ми встигли”.
Я тоді ще запитала про відповідальність командира і як її на себе взяти. Олег помовчав мить і відповів: “Хочеш – приймай, хочеш – не приймай, але якщо ти одягнув погони, вона вже в тебе є. Коли я питаю в молодих офіцерів, яке в них завдання, і вони відповідають: “Нищити ворога”, це означає, що людина нічого не розуміє. Треба наново вчити. Адже завдання — зберегти життя особового складу”.
Завжди під час роботи на лінії фронту Чорноморець намагався бути максимально обережним, щоб не влучити у житлові квартали. “А якщо загине невинна дитина? Мети знищити населення Донбасу я ніколи не переслідував і не вважав, що це правильно і виправдано”.
17 квітня 2015 чоловік демобілізувався, наступного дня вийшов на роботу, але — йому знову принесли повістку. Служив у Коростенському військкоматі, командував протитанковою батареєю у 43 артилерійській бригаді.
Про свою мотивацію бути у війську казав так: “Спочатку це було “Смерть ворогам”, наше потрібно забирати. А потім… Чим більше втрачаєш, тим більш вмотивованим стаєш. Додаються злість, якась ненависть за загиблих. Відповісти ворог повинен за кожного нашого десятьма їхніми мінімум. Це нічого не міняє, від цього легше не стає, але хтось має заплатити за це”.
При цьому розповідаючи про роботу артилерії під час “гарячих” років війни, Чорноморець наголошує: завжди намагався бути максимально обережним, щоб не влучити у житлові квартали.
“А якщо загине дитина невинна? Вони ще не знають, чи хочуть в Україну, чи в Росію. А їхні батьки, навіть якщо були проукраїнські, після такого стануть не українськими. Усе життя пам’ятатимуть, що звідси прилетіло. Мети знищити населення Донбасу я ніколи не переслідував”, – підкреслює майор.
Але й у те, що можна закінчити війну, “просто припинивши стріляти”, категорично не вірить. “Я щось не пам’ятаю такого з історії, щоб війна закінчилися, бо просто припинили стріляти. Такого не буває”, – розмірковує військовослужбовець.
Це або війна, або ні. І якщо ти в ній не перемагаєш – значить, зазнаєш поразки.
Колектив сайту висловлює щирі співчуття родині загиблого коростенця. Спочивай з миром, Воїне Світла, пам’ять про Твої подвиги у наших серцях назавжи!